Історія, написана серцем

Два століття під одним дахом: Історія однієї школи

Уявіть собі будівлю, стіни якої мають товщину майже метр — цілих 75 сантиметрів міцного ракушняку. Стіни, які витримали революції, окупацію, вибухи гранат і перебудови. Це не старовинна фортеця. Це школа в селі Іванове на Одещині. І її історія — це роман про стійкість, любов до знань та три назви одного села.

Усе почалося теплої осені 25 жовтня 1828 року в селі, яке тоді звалося Малий Буялик. На поштовому тракті між Одесою та Вознесенськом вирувало життя: торги, лавки, дим з коминів. Тут жили заможні, горді роди — нащадки еллінів та ромеїв, греки й болгари. Вони вміли заробляти гроші, але понад усе дбали про дві речі: віру та освіту своїх дітей.

Маючи вже красуню-церкву, 173 місцеві родини вирішили: дітям потрібна школа. Звели її на совість — з масивного каменю. Хто б тоді знав, що вибита на фронтоні дата «1828» стане початком майже двохсотлітнього літопису. Село росло так швидко, що вже за кілька десятиліть до школи довелося добудовувати нові класи з напівпідвалом. Наприкінці 20-х років ХХ століття під цим дахом уживалися два світи: в одних класах діти щебетали грецькою, в інших — болгарською.

А потім прийшла війна. Село перейменували на Свердлове, а затишні класи спорожніли. У вересні 1941 року сюди зайшли румунські окупанти. Школу перетворили на казарму, а згодом — на стайню для коней. Вороги палили у грубках шкільними партами, за якими ще вчора сиділи місцеві дітлахи — Вася Калмакан, Дора Бімбас, Таня Імерцакі...

Але стіни школи пам'ятають і справжню партизанську драму. 15-річна школярка Ліда Р., у якої фашисти забрали найдорожче — батьків, пробралася вночі до партизанів.

Тієї ж ночі тишу підірвали вибухи гранат. Партизани розгромили ворожий загін, здобувши кулемет, мотоцикли та автівки, про що наступного дня гордо сурмило Радінформбюро. Окупанти помстилися будівлі: залишили її без вікон, без дверей, розбитою руїною.

8 квітня 1944 року село звільнили. Школа стояла поранена, але жива. І тут сталося справжнє диво згуртованості. Новий директор Пилип Суботінов, учителі, батьки та самі учні вийшли на відбудову. Маючи лише голі руки й три дні в запасі, вони зробили неможливе.

11 квітня 1944 року — після чотирьох років темряви й тиші — у школі знову пролунав дзвоник. Класи були порожніми: ні парт, ні стільців. Діти несли з дому маленькі табуретки, сідали навпочіпки. Зошитів не було — писали на берегах старих газет. Але в очах кожного з них горів такий потяг до знань, якого не бачили ні до, ні після того. Вони прагнули надолужити все, що в них вкрала війна.

Час ішов. Змінювалися директори, кожен з яких залишав у цих стінах шматочок серця: Степан Буяклу керував школою аж 22 роки, давши путівку в життя сотням олімпіадників; Микола Сіроштан на зламі тисячоліть разом із батьками та вчителями буквально вдихнув у будівлю нове життя, зробивши капітальний ремонт і відкривши затишну їдальню.

З 2013 року директором стала Тетяна Петрівна Артюх.  Саме в цей час, у 2020 році, село знову стало Івановим, а школа врешті-решт отримала свій нинішній статус гімназії.

Сьогодні, з 2024 року, цю велику шкільну родину очолює Людмила Павлівна Петлю. Змінюються часи, покоління, назви на вивісках, але незмінним залишається одне — той самий міцний ракушняк 1828 року в самому центрі будівлі. Стіни, які витримали все, і сьогодні бережуть сміх дітей, які, як і двісті років тому, біжать вранці до школи за своїм майбутнім.